З 16 по 22 серпня 1924 року в місті Москва у 3-му будинку Рад зібрався П’ятий ювілейний з’їзд Всесоюзного союзу адвентистів сьомого дня. Ювілейним він був тому, що на цей час Церкві АСД у Радянському союзі виповнилося 40 років. На початку з’їзду після молитов на трибуну піднявся Генріх Іоанович Лебсак. З невеликим, характерним для нього, німецьким акцентом, він трепетно прочитав вступні слова для своєї проповіді з книги 1 Сам. 7:12: “Тому Самуїл узяв один камінь, встановив його між Міцпою та Шеном, і назвав його Евен-Езер, заявивши: Аж до цього місця допоміг нам Господь” і потім, ніби бажаючи передати почуття присутніх делегатів, він прочитав ще один текст з книги 1 Сам. 2:4-10: “…немічні оперізуються силою”.
Другий зачитаний з Біблії вірш надалі буде значущим для кожного з присутніх. Комусь треба буде одягнутися силою, щоб пережити жорстокий час, а іншим ця сила потрібна буде для того, щоб спуститися в долину смертної тіні.
Слідом за Лебсаком вітальні промови говорили ще тринадцять чоловік. Кожен із них дякував Господу за чудову охорону, за даровану свободу та за дозвіл на скликання з’їзду. Делегати, натхненні виступами тринадцяти братів, приймають рішення надіслати уряду подячну телеграму за дозвіл на проведення цього заходу: “Всесоюзний з’їзд Адвентистів Сьомого Дня щиро дякує уряду СРСР за даровану Конституцією Свободу совісті та дозвіл на проведення нинішнього з’їзду для влаштування свого общинного життя за законами СРСР “(1).
Що відбувалося з адвентистською церквою у цей час? Про що думали і про що переживали делегати 5-го, а потім і 6-го з’їздів ВСАСД? Чому ухвалювалися саме такі рішення, які досі впливають на сучасні церковні відносини? Чи потрібно вважати ці рішення абсолютно помилковими? Чи потрібно за них вибачатися? Для того, щоб дати відповіді на ці питання, спочатку необхідно побачити та відчути обстановку і ті переживання, в яких жили наші брати на той час.
Радянська влада у боротьбі з релігією
Закінчувався 1919 рік. Повоєнна розруха. Залишки армії Врангеля залишають Крим. Червона армія веде боротьбу з бандами махновців, які до того допомагали їй боротися проти Врангеля. Життя на місцях стабілізується, люди, які втомилися від війни, почали повертатися у свої будинки. Наче випробовуючи реакцію народу, проходить перша хвиля репресій. Спочатку забирають колишніх білогвардійців, потім денікінців, наступними будуть есери.
У 1919 році ведеться збір інформації. Сільські секретарі звітують про кількість церков у даній місцевості, робляться описи церковного майна. У переписі церковного майна записується кожна дрібниця: кількість шаф, кількість поличок у цих шафах, кількість скляних шибок у вікнах, а також різні предмети, призначені для служіння. Віруючі люди охоче погоджувалися на складання подібних документів, не здогадуючись про те, що всі ці відомості та списки стануть у нагоді для подальшої, повної конфіскації майна церков.
Проводиться перереєстрація церковних громад. У селищах та селах на підтримку реєстрації церков записується безліч людей. У списках на реєстрацію налічується по 800-1000 осіб. Характерною для Кіровоградської області є наявність досить великої кількості старообрядницьких церков та єврейських громад. Проводиться анкетування священнослужителів. Вже через два, три роки буде покладено початок репресіям інтелігенції. Відповідно до заповнених анкет, за вказаними в них адресами, зазвичай у темний час доби, під’їжджатимуть “воронки”. Спочатку заарештують священиків, а потім візьмуться за активних членів церкви.
“Бобрынецкий райик сообщает: Заседании президиума предложено Предсельсовету Катериновки выселить священника из национализированного дома на следующих основаниях:
1. Крайняя нужда сельсовета в помещении, так как дальше чуть ли не в сарае Сельсовету не представляется возможным находиться.
2. На основании слов Леоненко на 9 Райсъезде о праве выселять из национализированных помещений и уплотнять кулаков.
3. Руководствуясь ст.155 Гражданского Кодекса.
4. Что же касается санкции протокольного постановления, то таковой ожидать было не в моготу, особенно же надо было использовать чудную погоду как для выселения , так и для переселения.
ЗамПредрайсполкома…
Секретарь…
(Граматика та стилістика автора документа збережені)
Одним із аргументів у повідомленні районного виконавчого комітету є “чудова погода для виселення”.
Сьогодні можна уявити, що це була за погода, якщо звернемо увагу на дату документа: “1923 рік, 28 листопада”.
Але найважливішою причиною, чому масово виселялися служителі церкви зі своїх будинків, була не чудова погода і не потреба сільрад у приміщеннях, а Декрет ВЦВК від 23 лютого 1922 року “Про порядок вилучення церковних цінностей, що перебувають у користуванні груп віруючих”.
Через два місяці після виходу декрету, з 26 квітня по 7 травня пройде показовий судовий “Московський церковний процес” ( 2 ).
Показовим він був не тому, що був зразковим, а тому, що давав приклад для проведення таких самих процесів в інших містах.
9 червня розпочнеться Петроградський церковний процес, внаслідок якого було засуджено до смерті десять осіб. І далі чорна хвиля судів прокотиться по всій країні і не заспокоїться навіть через багато років. Тільки до липня 1922 року у країні відкрито 230 судових справ, у яких обвинуваченими фігурують 700 людей (3).
Скільки постраждало людей у Радянському Союзі внаслідок боротьби з релігією, досі достеменно не відомо. Різні дослідники наводять різні цифри. Число постраждалих може налічувати від пятисот тисяч до мільйона осіб (4).
Радянська влада використовувала будь-які переваги та доводи для того, щоб повністю викорінити релігійні вірування. Під виглядом допомоги голодуючим було проведено тотальну конфіскацію та руйнування церковних будівель. У 1922 році в листі до членів Політбюро Ленін писав: “Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей із самої шаленою і нещадною енергією, не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору… якщо необхідно для здійснення відомої політичної мети піти на низку жорстокостей, то треба здійснювати їх найенергійнішим чином і в найкоротший термін… тому я приходжу до безумовного висновку, що ми повинні саме тепер дати найрішучішу і нещадну битву чорносотеному духовенству і придушити його опір з такою жорстокістю, щоб вони не забули цього протягом кількох десятиліть» (5).
У цей страшний час адвентистська церква продовжує своє зростання та становлення. Громади реєструються у державних органах. Для визнання громади згідно із законодавством необхідно було зібрати п’ятдесят підписів. Реєстрація коштувала досить дорого. Для підтвердження списку у трьох примірниках райвиконком стягував 150 рублів золотом. Залишатися без реєстраційних документів означало приректи церкву на нелегальне становище. У цьому випадку заборонялося мати молитовний дім, і всі, хто приходив на богослужіння, наражалися на небезпеку. Записати своє прізвище до церковного списку і поставити підпис – означало в майбутньому приректи себе, як мінімум, на переслідування, ув’язнення, заслання або навіть смерть.
Віруючі люди обирали послух законам тієї країни, де вони жили і за яку молилися. І ця країна, за яку вони молилися, посилатиме, згідно з поданими списками, за вказаними адресами, активістів – шкільних вчителів – для проведення агітроботи. А потім ця країна відбиратиме дітей у віруючих сімей.
Як би не чинили віруючі, згідно з державними законами того часу чи всупереч їм, вони у будь-якому разі були приречені та приготовлені на заклання. Для цього у 1922 році була утворена спеціальна Антирелігійна комісія, метою якої було повне викорінення релігії (6). Під звинувачення відомих 58 статті Кримінального Кодексу РСФСР та 54 статті КК УСФСР про контрреволюційну діяльність могла підпасти практично будь-яка людина. Таке законодавство змушувало людей бути підозрілими, йти на зраду, давати неправдиві свідчення, і все це не заради вигоди чи заради якихось переваг. Люди змушені були йти на підлість лише заради власного виживання. Батьки зрікалися дітей, діти доносили на батьків. Про такі доноси ми дізнаємося з матеріалів слідства: ” Моя мати… Марфа Семенівна, у своїй оселі, нелегально приймає членів секти адвентистів, вони співають псалми, говорять про те, що невдовзі всьому прийде кінець… ” (7).
Давайте запитаємо себе, якщо за таких умов проводилися 5-й та 6-й з’їзди Церкви адвентистів сьомого дня, то чи маємо ми право засуджувати керівників та делегатів тих з’їздів за прийняті ними рішення? Легко зробити вибір із двох варіантів, коли один правильний, а інший ні.
Важче приймати рішення, коли всі можливі варіанти є неправильними або неприйнятними. Це, наприклад, як із важкохворою людиною. Щоб йому допомогти, необхідно ввести сильнодіючі ліки, які, у свою чергу, можуть завдати непоправної шкоди його організму.
Коли влада взяла курс на повне знищення релігії, будь-яке рішення з’їзду нічого не змінило б. Питання було лише у часі. Можемо собі уявити, що могло статися, якби на Шостому з’їзді було ухвалено рішення про військову службу всупереч рекомендаціям влади. У такому разі церква одразу опинилася б поза законом. Під кримінальне переслідування потрапили б усі віруючі, внесені до церковних списків, а також їхні діти та найближчі родичі.
Для влади, від якої за роки репресій постраждали мільйони людей, практично нічого не варто було перемолоти долі кількох тисяч адвентистів. Для органів НКВС, які тільки в одній області протягом місяця могли розстріляти кілька тисяч підозрюваних, це могло бути лише черговим досягненням (8). Така кількість адвентистів могла стати лише краплею у морі страждань цілих народів.
Переживання та настрої віруючих людей насправді були набагато складнішими, ніж нам сьогодні здається. У зв’язку з цим постає питання: хто з керівників чи делегатів з’їзду мав право проголосувати чи розписатися за долю інших людей? Ризик полягав не тільки в тому, щоб втратити організацію, але в тому, щоб наразити на смертельну небезпеку членів церкви. Кожне прізвище у церковному списку було приводом для нічного обшуку та допиту. Чи має право одна людина зробити вибір за іншу і внаслідок цього розлучити батьків із дітьми, когось приректи на роки таборів чи на розстріл у глухому тюремному підвалі? Не можна сказати, що декларація була абсолютно правильною, але її не можна повністю відкидати. На той момент не існувало правильних рішень, і ухвалене рішення здавалося найменшим злом.
Сьогодні ми не маємо права засуджувати людей, які жили в ті часи. Ми можемо вивчати уроки минулого, робити висновки та молитися. “Тож моліться, щоб ваша втеча не сталася взимку або в суботу” (Матв. 24:20). Христос пропонує нам молитися за себе, щоб не впасти в подібні випробування, а якщо й станеться, то встояти. У кожного з нас достатньо власних помилок, гідних нашого жалю.
Чи потрібно каятися за рішення, ухвалені на 5-му та 6-му з’їздах? Церква адвентистів вже публікувала свої звернення до Реформаційного руху. Я думаю, що для церкви це не важко зробити заради об’єднання, примирення та порятунку людей. Питання в тому, чи буде ухвалено таке звернення тими, хто так багато про це говорить. Люди, які шукають приводу для поділу, завжди будуть знаходити причину для критики та незгоди. Але ті, хто живе в любові Христа, прагнутимуть шукати шляхи розуміння і примирення, тому що так наказав Христос: “З того дізнаються всі, що ви – Мої учні…” (Ів. 13:35).
Ми віримо і знаємо, що віруючі люди у важкі тридцяті та наступні роки не перестали бути вірними Слову Божому. Відомо, що невдовзі після закінчення Шостого з’їзду ВСАСД до громад було розіслано таємного листа, в якому керівництво церкви давало рекомендації віруючим, як виживати в нових умовах.
Про існування такого листа ми знаємо, наприклад з матеріалів слідчої справи Ф. Гайдішара, де підслідний дає свідчення, що “на 5-му та 6-му Всесоюзних з’їздах адвентистів з метою легалізації свого існування були внесені рішення, які нібито закликають учасників адвентистських організацій до служби в Червоній Армії, а насправді вели агітаційну діяльність серед населення і закликали всіх учасників організації не брати зброї в руки, а через деякий час після цього, за підписом члена Всесоюзної ради адвентистів Вільсона, було розіслано нелегальні вказівки про невихід на роботу в суботні дні. (9). Існування листа також пояснює те, що адвентисти, навіть перебуваючи у таборах, відмовлялися порушувати суботу.
Зі слідчих матеріалів у тій же справі ми на прикладі адвентиста Йосипа Іванова, розстріляного 13 липня 1941 року за звинуваченням у “контрреволюційній діяльності”, дізнаємося про ставлення церкви до питання про застосування зброї: “Під час бесіди Іванов Йосип не погоджувався з тим, що капіталіст є ворогом робітничого класу, доводячи, що всі рівні, і ворогів немає.30-го січня у майстерні КЕЧІ говорив: “Зі злом необхідно боротися без зброї, гвинтівку в руки брати не можна, т.як. вона винищує людину. Ми маємо зі злом боротися без насильства”.
Неможливо в одній статті перерахувати всі документи, які проливають світло на рішення, прийняті на 5-му та 6-му з’їздах. Але хоча свідчень про те, які це були часи, більш ніж достатньо, важливо інше…
Хто ми, котрі засуджують наших попередників? Обвинувачі, які шукають приводу для ворожнечі, чи наше серце керується духом любові, прагненням зрозуміти і прийняти? Насправді ж, наші мотиви красномовно говорять про те, наскільки наш характер відповідає характеру Христа. Христоподібний характер набагато важливіший для Бога, аніж з’ясування неправоти керівників того часу, бо це питання нашого спасіння.
Непохитність у випробуваннях, виявлена в той нелегкий час, є для нас промовистим свідченням того, що адвентисти залишалися вірними Богові. Зі Священної історії ми знаємо, що народ Божий у своєму житті міг припускатися помилок, як це було з Мойсеєм у Хорива, коли він виявив нетерпіння, з пророком Іллєю, коли той злякався Єзавелі, з Апостолами, які змагалися один з одним. Звісно, помилки не можуть бути виправданням для наших гріхів. Але ми знаємо, що якщо людина сповідує і залишає гріх, цей гіркий досвід може звернутися на благословення. Історія адвентистської Церкви каже нам, що Бог навчає нас довірі Йому і продовжує благословляти.
1 Матеріали з’їзду, звіт Пятого Всесоюзний з’їзду адвентистів сьомого дня (Ювілейний). Видання Всесоюзної ради адвентистів сьомого дня. – Москва, Конюшківська, 29.
2 Олександр Солженіцин. Архіпелаг ГУЛАГ. 1989р. 1280 стор. Том 1 (частини 1-я Глава 9.).
3 Православна енциклопедія. За редакцією Кирила. Стаття “Вилучення церковних цінностей”. Автор: Колектив. Видавництво: церковно-науковий центр “Православна Енциклопедія”, 2000-2012 688 стор.
4 Ємельянов Н.Є. РАН, ПСТБІ, Москва. Доповідь на 6 Щорічній Богословській Конференції у січні 1996р.
5 А.Г.Латишев Розсекречений Ленін – 1-е Москва 1996 336 с. 15000 прим.
6 Є.Зайцев. Історія Церкви АСД. Заокський: “Джерело життя”, 2008. 544 с. (Стор. 335-336)
7 Матеріали кримінальної справи Гайдішара Ф.А. №10174 1941р. Кіровоградський судовий архів.
8 Там же.
9 Там же.
Микола Натьос.
Журнал Альфа і омега. №45 (3/2015)
Завантажити статтю.
