Віталій, розкажіть про своє життя до в’язниці?
Жив я як і всі: навчання в школі, потім був технікум Національної гірничої академії України, після чого я став механіком, оскільки дуже полюбляв техніку.
В 90-х роках, на жаль, в країні не було стабільності, тому, я також, як і всі, дуже хотів спокійного життя, добробуту, мати роботу та сім’ю. Працював, збирав кошти, щоб купити квартиру для майбутньої сім’ї. Проте, так трапилося, що я зустрів та покохав дівчину, в якої вже була квартира, — ми створили сім’ю, народили сина… Й наче б то все було добре…
Приблизно в цей час, — мені тоді вже виповнилося 26 років, — я почав вживати психоактивні речовини й це змінило наше життя. Залежність від психотропних стимуляторів з’явилася вже після першого вживання… Через два місяці мій шлюб розпався, але я на той час й цим фактом не переймався, — ніхто і нічого не було потрібним настільки, як тільки вживання наркотиків. Майже сім років свого життя я витратив на цю залежність.
Через залежність втратив роботу, житло, часто потрапляв до лікарні та поліції… Життя йшло весь час вниз, але я не хотів зупинятися, оскільки доза наркотиків давала мені відчуття володаря світу.
Стимулятори коштували великих грошей, проте я ніколи не крав, а сам заробляв, бо вмів дуже добре працювати.
Але коли роботодавці почали помічати дію стимуляторів на мою поведінку, то мене відразу звільняли… Я навіть робив паузу, деякий час не вживав, переходив на нову роботу, старанно працював, заробляв гроші й починав знову вживати.
Як до вас ставилися в цей час батьки?
Після того, як я розірвав шлюб з першою дружиною, мама ще деякий час мене підтримувала. Вона довго не могла зрозуміти що зі мною коїться: я то активно працюю, все роблю, то на мене нападає якась апатія, втрачаю роботу… Коли ж їй розповіли, що я вживаю такий вид наркотиків, як стимулятори, коли вона побачила, що я прихожу до неї тільки поїсти, поспати та прошу грошей, то й мама не захотіла зі мною спілкуватися.
Батько зі мною спілкувався завжди, допомагав, підтримував, шукав методи розв’язання проблем. У в’язниці я дуже відчував підтримку батька.
Який строк вам дали й що ви робили за ґратами?
“Отримав” я два роки та три місяці. Відбував покарання в селі Башковка, що у Полтавській області. Те, що я мав спеціальність електромеханіка, давало мені перевагу серед інших засуджених. На території в’язниці також був навчальний заклад, де люди могли освоїти різні професії: електрик, зварювальник, муляр.
Мене призначили майстром: слідкував за станками та вчив інших засуджених на них працювати.
Тоді я вже не вживав стимулятори. Психологічно спочатку це діяло дуже важко: починалася апатія, стресове становище, сильна затяжна депресія. Проте я знав, що цей стан через декілька місяців закінчиться. Більше мене турбувало те, що стимулятори вплинули на пам’ять.
Завдяки тому, що я продовжував усім цікавитися, як і те, що мене призначили майстром та я мав змогу навчати інших, то я досить легко переніс період не вживання стимуляторів.
В майстерні, де я працював був порядок, не було крадіжок, — це відзначив командир загону. Віряни, які працювали зі мною написали листа на мою підтримку. Отож, через рік я вийшов по умовно-достроковому звільненню від покарання за гарну поведінку.
Як ви познайомилися з вірянами та хто вас відвідував?
Майже кожного дня до в’язниці приїздили віряни з різних конфесій. Після обіду нам сповіщали з якої саме церкви прийшли служителі, отож, кожен, хто мав бажання, міг піти на другий поверх для бесіди з ними.
Я завжди ходив. Мені було не важливо з якої церкви, просто цікаво поспілкуватися з вірянами. Завжди намагався зрозуміти: в чому правда вірян?
Ті віряни, з якими я мав зустрічі, демонстрували високий рівень стабільності, заснований на незрозумілих мені в житті чинниках. Вони були життєрадісні, спокійні, цікаво міркували, посміхалися та, здавалося, всі мали гарні сім’ї.
Отож, я вирішив спілкуватися з вірянами людьми. Коли знову оголошували, що приходять служителі, я завжди ходив на зустрічі.
Чи бачили ви різницю між конфесіями?
Аж поки я не зустрівся з адвентистами, то різниці не розумів. Бачив лише, що всіх цих людей об’єднує віра в Бога. Але, як білий колір, який не є чисто білим, а складається не менш ніж із семи кольорів, і все одно залишається білим, так і я знав, що не головне, яку церкву виберу, але прийду все одно до білого кольору, до Бога. Я розумів, що для мене головне — це знайти шлях, який приведе мене до Бога. Всі церкви запрошували до себе, проте я бачив тільки різні кольори, але не бачив білого кольору… Розумів, що потребую хрещення, але не бачив свого шляху ні з однією церковних організацій, відомих мені на той час. Це серйозний вибір, і, якщо я відчував хоча б маленьке побоювання, то завжди відмовлявся.
Як ви зустрілися з Юрієм Семеновим?
Завдяки тому, що мене перевели з сьомого на четвертий локаут, я зміг зустрітися з адвентистами. Відразу помітив, що в цьому місці є люди, яких поважають, бо вони ходять на зустрічі з адвентистами. Мені розповіли, що адвентисти приїздять суботами о дев’ятій годині ранку, а це був якраз той час, коли мені потрібно було йти в цех і вчити інших засуджених. Тоді я й зрозумів, чому раніше з ними не зустрічався, бо в цей час завжди був у майстерні.
Але, почувши вже про них, я настільки зацікавився новою церквою, яка проводить служіння не в неділю, а в суботу, що вирішив обов’язково піти послухати. Проте зробити це було важко, оскільки вихідний день у всіх був неділя, а в суботу ми працювали.
Але я наважився, — взяв свою нову Біблію з широкими полями, яка була в мене для особливого моменту, та повідомив начальника загону, що піду на зустріч до адвентистів.
Приїхав Юрій Семенов, приємний хлопець. Він привітався, поставив диск на плеєрі та увімкнув псалом «Здравствуй, суббота».
І тут всі почали висловлювати незадоволення, що це пісня про суботу та, мовляв, нехай краще буде інша. Мене це зацікавило: вони прийшли в суботу на зустріч в той час, коли інші працюють, але не хочуть чути про суботу…
А мене настільки зацікавив цей псалом, що виникло питання: «Чому субота день довгоочікуваний?», що я взяв цей диск і сам його прослуховував.
Юрій увімкнув інший псалом, а потім у нас було спілкування: запитання — відповідь.
Я запитав Юрія про суботу, він не почав нам читати з Біблії, а просто розповів як сам зрозумів місце суботи в Десяти Заповідях.
Наступного дня, в неділю, я прийшов до православної церкви, підійшов до православного священника Олександра, — це позитивна людина, яку всі любили, — показав Біблію, де написано, що потрібно суботами приходити до Бога.
А він відповідає: «В тебе якась неправильна Біблія».
Я здивувався, бо Біблії всі однакові.
Він відповів, що в нього Біблія старослов’янською мовою, відкрив її та на цьому ж місці читає ті ж самі слова про суботу старослов’янською мовою. Різко закривши свою Біблію, він сказав:
«Я не знаю, але нічого відповісти тобі не можу, або просто не буду. Ти ходив до сектантів?»
Я відповів, що ходив до суботників. Його це зачепило та він сказав: «Покайся, покайся, я знаю цих адвентистів. Вони дуже сильні у слові, заманять тебе до себе».
Я пішов і покаявся, що зробив страшний гріх, але наступної суботи знову пішов на служіння, оскільки мені було дуже цікаво.
Юрій приїздив разів зо три, потім був Роман, через три суботи його змінив Олег, так вони мінялися. Проте з Юрієм Семеновим в мене був особливий контакт чи зв’язок, — я міг йому подзвонити та поговорити.
Мене зацікавили адвентисти, бо поміж інших церков, вони відрізнялися. В моїй голові вже роїлося безліч цікавих роздумів на духовні теми. Для мене релігія — це обряди, правила, які придумали люди. А духовна сфера спілкування — це, коли люди діляться своїми досвідами, розумінням. Поняття суботи можна розглядати з точки зору релігії, але коли людина розповідає свій досвід так, як розповідав Юрій, ти розумієш у чому сенс.
Я повірив Юрію, тому що він був щирим, чесно ділився своїм духовним досвідом, розповідав як він себе поводив у в’язниці. Все, чим він з нами ділився, викликало довіру до нього та його слів. Після спілкування з Юрієм відразу хотілося зацікавитися Біблією, суботою. Я познайомився з центром «Вихід є», в якому проводив служіння Юрій та його друзі.
Після виходу з в’язниці ви почали відвідувати адвентистську церкву, чи не так?
Так, відразу подзвонив Юрію, він дав адресу, за якою я знайшов церкву. Навіть і не здогадувався, що біля мене є церква, тому їздив на інший кінець міста.
В церкві мене прийняли по-різному, але перший час допомагали харчовими продуктами, грошима на дорогу.
В той час пастором був Олександр Пелах. Він підтримував мене. Дякуючи йому, я багато пізнавав із Біблії. А хрестив мене в Дніпрі пастор Євген Ващинін. Це сталося у вересні 2014 року.
Що змінилося у вашому житті за цей час?
Я знову одружився, зараз у нас двоє діточок.
Моя мама змінила свою думку про мене, разом з моїм батьком вони приходили до нас у церкву на наше вінчання.
Мама помітила, як Господь мене змінив. Вже не було тієї злої, егоїстичної, цинічної, яка вживає психоактивні речовини, людини. Людини, яка не зважала на інших, яка «йшла по головах», розтоптуючи почуття інших, яка ні з ким не рахувалася…
Зараз вона бачила сина, який щиро цікавиться своєю дружиною, сім’єю, дітьми, життям, добробутом родини; сина, у якого є друзі прості та щирі.
І мама повірила, що Бог мене змінив назавжди.
Ви зараз дуже чітко описали різницю між тим, яким ви були та яким стали. Виходячи з цього, що б ви хотіли сказати Господу сьогодні?
Кожний вечір я дякую Господу, що Він прибирає з мого життя злість, безчестя, егоїзм, страхи. Дякую, що надає можливості любити кожну людину, яку я зустрічаю упродовж дня. Дякую за те, що Бог дає можливість направити мої думки не на себе, а на допомогу іншим людям, бо «Любов — це щира зацікавленість життям іншої людини».
Коли я намагаюся розв’язувати проблеми інших людей, Господь розв’язує мої проблеми. Це я бачу кожного дня, тому, щоб не трапилося зі мною, кожну вечірню молитву закінчую подякою.
Запитання — Алла Шумило
Оригінальна стаття опублікована на сайті Української Уніонної Конференції