Володимир, я знаю, що Ви несете у громаді декілька різних служінь, чому так?
Свого часу я дав Господу обіцянку: «Ніколи не буду говорити Богу «Ні».
Усі ми хочемо бути в Царстві Божому, а коли Він звертається до нас із проханням щось зробити — часто кажемо «Ні»
Немає часу, не маємо можливості і таке інше.
Але для себе час знаходимо завжди.
Тому вирішив дати Господу таку обіцянку, а Він дає мені сили і благословення це виконати.
You might also like
Я не відчуваю себе героєм, але маю велику відповідальність перед Богом, за виконання свого слова, та велике бажання служити Йому та людям.
Більш, ніж п‘ятнадцять років я виконую капеланське служіння в жіночій колонії суворого режиму № 65.
Як рукопокладений пресвітер, разом із братами віруючими, виконував служіння Хрещення та Вечері Господньої в чоловічих колоніях № 16 та № 64.
Також, керую проєктом «Вітрила надії», виконую обов’язки директора дитячого садочка та школи.
У 2014 році, за часів Революції Гідності, мене запросили поїхати на Майдан до Києва, де я проводив капеланське служіння та допомагав у лікарнях.
Пізніше, запропонували узяти участь у гуманітарній програмі Адвентистського Агентства Допомоги та Розвитку (ADRA) для міст Лисичанськ, Слов’янськ та Попасна, де я працював з 2014 до 2016 року.
Чи Ви й далі співпрацюєте з ADRA і яке служіння є головним для Вас у цей час?
Коли був пресвітером однієї з наших громад у Полтаві, потоваришував з дуже посвяченою сім’єю.
Їх дочка живе Норвегії. Ми познайомились, коли вона приїздила в Україну до батьків.
На початку війни вона зателефонувала і спитала: «Володя, наша громада у Норвегії готова зібрати кошти на допомогу біженцям та переселенцям. Ти готовий надавати таку допомогу тим, хто її потребує?».
Я відповів: «Якщо мені довіряють, то готовий це зробити».
Через тиждень після цієї розмови почали надходити кошти і ми почали зустрічати людей, яких привезли з Харкова, розміщували їх на тимчасове проживання, годували, відправляли далі, до Західної України.
Людей було дуже багато, тому допомагала вся громада.
Також звязалися з міською радою, спитати які в них є потреби, де ми можемо бути корисні.
З того часу, держадміністрації Київського та Шевченківського районів Полтави зверталися до нас з проханнями про ліки, ковдри, подушки та продукти харчування для переселенців.
На надіслані кошти закуповувалося все необхідне, а фото та звіти за витратами я щотижня відправляв в норвезьку громаду адвентистів.
Ці фото побачили у норвезькому відділенні ADRA та запропонували співпрацю. Зібралася команда однодумців, скомплектували машини, до нас приєдналися волонтери з Харкова.
Тим, хто потребував допомоги ми передавали продуктові набори, ковдри, теплі речі та хліб.
Найбільше допомоги доставляли в туди, куди місцева влада просто не мала можливості нічого завозити.
Через деякій час мені зателефонував пастор Євген Земський та розповів про нову спільну програму Адвентистського Агенства Допомоги та Розвитку (ADRA) та Всесвітньої Продовольчої Програми ООН (WFP) — безкоштовну роздачу хліба для біженців та соціально незахищених верств населення, і я не вагаючись, дав згоду на участь.
Згодом ми змогли розвозити та роздавати до 10 000 буханок хліба за день.
Хліб також розвозили і по соціальним та медичним установам, де перебувало дуже багато людей.
І так, на протязі двох з половиною місяців, кожного дня, крім суботи.
У такому служінні люди розкриваються такими, які вони є, з усіма своїми моральними принципами.
Одного разу був дуже цікавий випадок.
Привезли в одну місцевість хліб, кількість хліба в одні руки обмежена.
Підходить хлопчик з інвалідністю, було видно що у нього проблеми з координацією рухів та мовою, бере чотири буханки хліба і йде.
Через деякий час приходить знов і бере ще чотири.
Вирішили не питати, чому бере так багато.
Через день приїхали другий раз, і знову приходить той хлопчик.
Узяв дві буханки, потім ще дві, а потім ще чотири.
Я знову не нічого не питаю.
Він повертається та приносить жменьку цукерок: «Це Вам».
Я усміхнувся та подякував Господу і йому.
Приїхали в третій раз.
Хлопчина прийшов і бере ще більше хліба…
Тоді я в нього питаю: «Мій дорогенький, а що ти робиш із хлібчиком, що береш так багато?»
А хлопчик відповідає: «Я не собі беру, розношу бабусям, які не можуть самі сюди прийти».
Потім він повернувся, узяв ще чотири буханки та приніс нам квасу: «На сонечку так жарко, попийте».
Коли я їхав додому, то розмірковував над тим, що тяжкі часи роблять деяких людей кращими й добрішими, попри те, що можливо вони й обмежені у своїх можливостях.
Це дуже велике благословення.
Чи вдається вам проводити місіонерську роботу у такі непрості часи?
Здійснюючи наше служіння ми розповідаємо людям про Господа та запрошуємо до церкви.
Беремо наші місіонерські книги та ставимо на них печатку, що це від Церкви адвентистів сьомого дня.
Ніхто не знає, коли людина розгорне книжку та почне читати, але коли вона це зробить, то побачить, що у скрутні хвилини життя їй допомогла Церква адвентистів сьомого дня.
Бувають такі випадки, коли люди бояться брати християнську літературу, тоді я просто спілкуюся, допомагаю, молюся.
Та коли через деякий час вони кажуть мені: «З Богом», тоді я з радістю відповідаю: «А в мене є для вас подарунок від Бога!» і… дарую книжку.
У цьому випадку вони, зазвичай, посміхаються і беруть книжку або газету!
І я впевнений, що читають.
Коли ми щось робимо з любов’ю, не нав’язуючись, а просто надаючи допомогу, там де вона потрібна, тоді люди відкриті до спілкування.
Сьогодні одна жінка мені каже: «Раніше ми вважали адвентистів якоюсь сектою. А зараз бачимо, яка це гарна церква».
Люди охоче беруть книжки та газети, замовляють літературу для дітей на рідній мові.
Беруть також книжки російською, особливо переселенці зі Сходу, але вже є багато випадків коли я залюбки дарував їм переклади українською видань «Христос- надія світу» та «Велика боротьба».
Коли фотографуємося з переселенцями завжди тримаю табличку з написом: «З Богом переможемо! Церква адвентистів сьомого дня.»
У чому Ви відчуваєте Господні благословення в служінні капеланом?
Я кажу людям, що я капелан і молюся за них, за дітей, за військових, за поліцейських.
За весь час був тільки один випадок, коли на блокпосту не захотіли, щоб я помолився.
Зазвичай на таких постах спочатку машину перевіряють, а потім запитують чи є я волонтером.
Тоді кажу, що я не тільки волонтер, а й ще й капелан і питаю чи можу за них помолитися.
Збираються солдати, поліцейські, я молюся за них і їду далі.
Коли в місті святкували День матері, пропонував відвідувачам: «Як капелан я дуже хочу з вами помолитися.
За вас, за ваших діточок, за Україну, щоби ви були під охороною ангелів».
Люди з радістю погоджувалися.
Буваючи в різних установах теж пропоную помолитися.
Після таких знайомств та спільних молитов люди починають питати, де можна знайти нашу Церкву.
Зараз, кожну суботу, до нас приходить від десяти до двадцяти нових відвідувачів. Разом ми вивчаємо Святе Письмо під час уроку суботньої школи. Для мене це благословення, що можу розказати їм про Спасіння через Ісуса Христа.
Володимире, ми знаємо про Ваш особливий досвід з Вашою мамою.
Можете у кількох реченнях розповісти його нашим читачам?
Це вже було під час війни. Коли я дізнався, що мама у важкому стані, я привіз її з села до себе додому.
Оскільки у мене дуже щільний графік служіння, інколи немає навіть хвилинки на відпочинок, а тут раптом така хвора мама.
Я не міг зрозуміти, чому так сталося, що Бог хоче зробити?
Була велика підозра на рак. Але згодом лікарі розібралися, у чому була причина її тяжкого стану, потрібна була операція на кишковому тракті, бо через це пішло отруєння організму.
Оскільки тривалий час вона не могла їсти, сталося зневоднення організму, вона дуже схудла, втратила майже половину ваги.
Напередодні операції в нас була довга розмова, ми разом молилися, каялися один перед одним, вона просила в Бога прощення, за те що в свій час була проти того щоб я відвідував Церкву.
Колись, коли я вперше запропонував їй разом зі мною відвідати служіння, вона дуже тужила, бо боялася, що назавжди загубила сина.
Зараз свою думку вона змінила, бо бачить, що робить Господь через мене.
Цікаво те, що саме тоді, коли я приходив до мами в клініку, я набув досвід медичного капелана.
Ходив палатами, брав людей за руку та молився за них.
І для мами також я був і сином, і капеланом.
Операція пройшла успішно, але на другий день їй стало дуже зле, вона впала в кому.
Лише через п’ять днів прийшла до тями, і ще тридцять днів провела в реанімації на крапельницях. Важко було дивитись, з половини матусі залишилася четвертинка.
Вона була в край важкому стані, і я не один раз питав у Господа: «Для чого це все?».
На двадцятий день реанімації, читаючи Євангеліє від Івана, зупинився на тексті, де Ісус говорить про Лазаря: «Як почув же Ісус, то промовив: Не на смерть ця недуга, а на славу Божу, щоби Син Божий прославився нею» (Івана11:5).
Тоді зрозумів, якщо Господь її тримає, я мушу свідчити перед людьми про Бога.
Господь зробив так, що мені дали змогу зайти в реанімацію.
Мав бажання помолитися, але коли побачив маму, не зміг цього зробити, тільки плакав ̶ тепер я був просто сином, а не капеланом.
Вийшовши з лікарні, від сліз нічого не бачив.
Сів у машину і кричав від болю через побачене.
Шукав у машині серветки й ніяк не міг знайти, і раптом серветка, мов сама потрапила до мене в руки, я витер сльози і сказав: «Господи, дякую Тобі! Ти витер мої сльози».
Я дивуюсь Господу: коли нам потрібна серветка — Він дає серветку, коли нам потрібна мужність — Він робить нас мужніми, коли нам треба допомагати людям — Він дає нам мудрість.
Від того, що мама довго лежала, у неї почалося запалення легень. Її перевели в інше відділення. Ми з моїм братом разом доглядали за нею: робили масажі, цілували, годували з ложечки, розмовляли з нею.
У палаті я молився за всіх, хто там перебував, люди з радістю погоджувались.
З часом, забрав маму до себе додому.
Залишаю її тільки на дві години, доки розвезу хліб, а потім знову повертаюсь до неї. І так кожні дві години.
Запитував у Бога: «Що ще потрібно зараз зробити?», і в одну з п’ятниць до мене підійшов один з братів віруючих і спитав: «Коли твоя мама приймає хрещення?». Ці слова, були, як від Господа.
Я зателефонував пастору і він сказав, що планує дати їй хрещення.
Пастор із нею розмовляв, ставив питання й мама охрестилася.
Вона ще багато, чого не розуміє, але молиться, дякує за все Богові, а головне, свідчить сестрі, татові, дзвонить рідним і з радістю розповідає, що з нею сталося. Господь її тримає і вона з радістю славить Бога.
У той час, як я служив Господу та людям, Бог рятував мою маму.
Питання – Алла Шумило
Ця стаття вперше опублікована на сайті Українського Уніону Церкви адвентистів сьомого дня
https://adventist.ua/news/ukraine/Tiazhki-chasy-robliat-deiakykh-krashchymy-y-dobrishymy/
