Близько середини минулого століття дуже впливова школа теологів впевнено стверджувала, що деякі з найважливіших книжок Нового Завіту, включаючи чотири Євангелії та Дії апостолів, з’явилися не раніше 30-х років II ст.
[То була “тюбінгенська” школа, названа на ім’я Тюбінгенського університету, де професорував Ф. Бауер, провідний її представник. Ця школа переглянула уявлення про зародження християнства відповідно до метафізики Гегеля. Методи школи добре характеризує знаменитий анекдот про те, як Гегель викладав свою філософію історії, посилаючись на певний ряд подій, як раптом один із його слухачів, який вивчав історію, запротестував: “Але, гер професор, факти говорять інакше!” “Тим гірше для фактів”, – відповів Гегель.]
Висновок щодо Новозавітніх рукописів став результатом не стільки історичних свідчень, скільки філософських переконань.
Адже на той час вже існувало достатньо історичних свідчень, щоб показати, наскільки він позбавлений підстав, що й зробили Лайтфут, Тишендорф, Трігеллес та інші.
Але сума таких свідчень, доступних у наш час, настільки ширша і переконливіша, що датування більшості матеріалів Нового Завіту першим століттям неможливо заперечувати жодним розумним способом, незалежно від будь-яких філософських переконань.
Свідчення на користь історичності матеріалів Нового Завіту набагато значніше, ніж свідчення, які підтверджують праці класичних авторів, автентичність яких ніхто й не візьметься заперечувати. І якби Новий Завіт був зібранням світських документів, їхня автентичність розглядалася б усіма фахівцями як така, що не підлягає жодному сумніву.
З погляду сумлінного історика стандарти та критерії мають бути однаковими в обох випадках.
І, всеж, ми не сперечаємося з тими, хто хоче більш ґрунтовних підтверджень Новому Завіту, ніж іншим документам: по-перше, оскільки універсальні вимоги, які пред’являються Новим Завітом до людства, настільки абсолютні, а характер і діяння його головної Фігури настільки унікальні, що ми хочемо настільки переконатися в його істинності, наскільки це можливо, і по-друге, саме тому, що ми маємо набагато більше свідчень щодо Нового Завіту, ніж для інших античних документів приблизно того ж часу.
Ми маємо приблизно чотири тисячі повних або часткових рукописі Нового Завіту давньогрецькою мовою. Найкращі та найважливіші з них сягають періоду близько 350 р. н.е.
Двома найбільш цінними серед останніх є Ватиканський Кодекс, головний скарб бібліотеки Ватикану, і широко відомий Синайський Кодекс, куплений урядом Великобританії у Радянського Союзу за сто тисяч фунтів стерлінгів на Різдво 1933 р., і який є тепер головною цінністю Британського Музею.
Два інші найважливіші стародавні списки в Англії – це Олександрійський Кодекс, що також знаходиться в Британському Музеї, написаний у п’ятому столітті, і висхідний до п’ятого чи шостого століття Кодекс Бези, що зберігається в бібліотеці Кембриджського університету, який містить Євангелія і Дії як на грецькій так і латиною .
Ми зможемо уявити, наскільки багатим є рукописний матеріал Нового Завіту, якщо порівняємо його з кількістю рукописів для інших античних історичних праць. Так серед рукописів “Записок про галльську війну” Юлія Цезаря (написаних між 58 і 50 рр. до Р.Х.) у гарному стані всього дев’ять або десять, найдавніший з яких молодше за оригінал приблизно на 900 років!
З 142 книг Історії Риму Лівія (59 р. до Р.Х.-17 р.) вціліли лише 35. Останні дійшли до нас завдяки не більше, ніж двадцяти манускриптам, які заслуговують на згадки, і з яких лише один, (що містить фрагменти книг 3-6), сягає четвертого століття.
З чотирнадцяти книг Історії Тацита (близько 100 р.) до нас дійшли лише чотири з половиною. З шістнадцяти книг Анналів того ж автора повністю збереглося десять і дві частково. Текст збережених частин цих двох великих історичних робіт дійшов до нас завдяки лише двом манускриптам, один з яких походить з IX, а інший з II століття.
Списки його менших робіт, що збереглися, всі відомі нам за кодексом десятого століття.
Історія Фукідіда (близько 460-400 рр. до Р.Х.) відома нам за вісьмома манускриптами, найдавніший з яких складений близько 900 р., і декількох уривків папірусу, що належать приблизно до початку християнської ери.
Те саме стосується історії Геродота (близько 480-425 рр. до Р.Х.).
Однак, жоден філолог-класик і слухати не стане докази, що автентичність Фукідіда і Геродота сумнівна, оскільки найдавніші доступні нам манускрипти їхніх робіт на тринадцять із лишком століть молодші за оригінали.
Наскільки ж відрізняється, у цьому відношенні, ситуація з Новим Завітом!
На додаток до згаданих вище двох чудових манускриптів четвертого століття, найдавнішим із кількох тисяч, нам відомих, збереглися значні фрагменти папірусних екземплярів книг Нового Завіту, датовані на 100-200 років раніше.
Біблійний папірус Честер Бітті, оприлюднений в 1931, складається з фрагментів одинадцяти стародавніх рукописів, три з яких містять більшість текстів Нового Завіту. Один з останніх, що містить чотири Євангелії та Діяння, належить першій половині третього століття.
Інший, що включає листи Павла церквам і Послання до Євреїв, відноситься до початку третього століття. Третій, що містить Одкровення, належить другої половини того ж століття.
Більш нещодавня знахідка складається з фрагментів папірусу, що датується спеціалістами не пізніше 150 р., та оприлюднена Белломі Скітом у збірнику “Фрагменти відомого Євангелія та інші давні
християнські папіруси” в 1935 р.
Згадані фрагменти містять, по думці деяких фахівців, частини п’ятого Євангелія, дуже подібного чотирьом канонічним.
Втім, набагато вірогідніша точка зору, виражена в Літературному додатку до газети “Тайм” від 25 квітня 1935 р., “що ці фрагменти написані кимось, які мали чотири Євангелії і добре їх знали, і що вони не претендували на роль незалежного Євангелія , але переказували події та інший матеріал Євангелій з метою роз’яснення та навчання, тобто становили підручник, який призначався для навчання Євангелію”.
Ще стародавнішим є фрагмент папірусу, який містить уривок з Євангелія від Івана (Івана 18:31-33, 37), і нині знаходиться в бібліотеці Джона Райлендса у Манчестері. Він датується з міркувань палеографії
періодом близько 130 р. та засвідчує, що найпізніше з чотирьох Євангелій, було написане, згідно з переказами, в Ефесі між 90 і 100 рр., і знаходилося в обігу в Єгипті приблизно через сорок років після його складання (у випадку якщо, і це найімовірніше, цей папірус походить з Єгипту, де він був придбаний в 1917 р.).
Це найдавніший фрагмент Нового Завіту, що дійшов до нас, який на півстоліття старше наступного за ним.
У 1956 р. Бодмерівська бібліотека в Женеві оголосила про відкриття Бодмерівського папірусу 2, що є манускриптом того ж Євангелія, хоч і не таким давнім, як папірус Райлендса, але незрівнянно краще зберігшимся. Він написаний близько 200 р., і містить перші чотирнадцять розділів Євангелія від Івана з єдиним пропуском (двадцяти двох віршів), а також значні фрагменти семи завершальних розділів.
Іншого роду підтвердженням автентичності є посилання та цитати з Нового Завіту, що містяться в інших давніх джерелах.
Їхні автори, відомі як Отці Церкви, писали головним чином між 90 і 160 рр., і їхні праці свідчать про знайомство з більшістю книг Нового Завіту.
Книга Фредерік Брюс “Документи Нового Завіту: чи вони достовірні?”, с. 13-16.