Кор. Чому так сталося, що Україна, з її декларованою довірою до церкви та фактором “радянського виховання”, яким так пишаються наші співвітчизники, має рівень розлучень один з найвищих у світі ?
І, незважаючи на фактор війни, високий рівень розлучень існував вже впродовж кількох останніх десятиліть.
Чому українці так охоче розривають шлюбні союзи? Чи існують якісь основні причини та хто частіше подає на розлучення: чоловіки чи жінки?
Чи реально допомогти проблемним парам зберегти шлюб та чи існують якісь загальні рекомендації щодо цього?
Де саме такі пари можуть отримати допомогу і чи побільшало зараз звернень до психологів та консультантів ніж було раніше?
І.І По перше, проблеми у шлюбі зазвичай тягнуться роками. Були заморожені конфліктні ситуації, які вчасно не вирішувалися. Негаразди у стосунках прикривалися побутом, а потім прийшла повномасштабна війна, — і все, звичайно ж, відкрилося й оголилося.
You might also like
Війна стала лакмусовим папірцем і показала справжній стан речей, і розлучень зараз більше, бо ці проблеми існували й раніше. А коли щось уже неможливо вирішувати, то йдуть на розірвання шлюбу.
Друге, що зараз в Україні з’явилося, — це розділені сім’ї. Відстань — це також сильний аргумент проти сім’ї. Коли жінки виїхали за кордон, то багато хто з них зрозумів, що вони можуть бути незалежними від своїх чоловіків, й тепер вони вільно зітхнули. Жінки почали розуміти, що багато можуть робити самі: можуть заробляти, мати свої фінанси, можуть самі справлятися. І потім вони вже звикають до ситуації, коли виявляється, що їм самим, начебто, й непогано…
Коли жінок запитують, чи збираються вони повертатися в Україну, то чимало відповідає: «Ні!».
Переважно такі й подають на розлучення.
Серед них є ті, хто зазнавав домашнього насильства. Раніше їм нікуди було йти. Вони розуміли, що повинні терпіти, жити під одним дахом із чоловіком, тому що, або соромно перед батьками чи оточенням, або вони не знали, як вижити самим. Виїхавши за кордон, вони побачили, що, дійсно, їм стало легше.
Ще одна важлива причина — це, звісно ж, подружня невірність. Дружини виїжджають, чоловіки залишаються в Україні. І ось, чоловіки, наприклад, волонтерять або чимось іншим займаються.
Дружина за кордоном, чоловік спокійний, ніби навіть щасливий, що вона виїхала, та у безпеці.
А біля нього – волонтерка. Вона поруч – допомагає, розуміє, підтримує. Вони живуть на одній хвилі, усе роблять разом, іноді десь знімають стрес…
Зняття стресу, яке відбувається, — це і є вже початок подружньої невірністі.
Це відбувається один раз. Потім відбувається ще щось, уже по-іншому, а тоді дивишся, — а це вже захоплення.
І чоловік вже не так розмовляє з дружиною, не так часто дзвонить, або не надсилає повідомлень, або говорить так, що вона розуміє: щось трапилося…
Врешті-решт, дружина дізнається правду, і подає на розлучення.
І це реальні історії, — з консультацій та випадків, які я особисто спостерігаю зараз.
Іноді люди розповідають про те, що були зовсім не готові до війни та, наприклад, не знали, як поведуться їхні половинки під час цієї біди. Наприклад, чоловік каже, що він був зовсім не готовий до того, що його дружина поведеться як істеричка, або що вона впаде в депресію, та це буде тривати довгі місяці.
З часом він починає її уникати, постає холодність у відносинах, якесь відторгнення, — ну, і врешті-решт, це призводить до розлучення.
Або навпаки. Жінка читає й чує день за днем, що справжні чоловіки – там, на фронті.
«А ось мій чоловік не на війні, він слабак…, — розмірковує вона, — … це не моє».
А тепер розглянемо ситуацію, коли військові повертаються додому, а дружини абсолютно не готові зустрічати своїх чоловіків.
В їхньому уявленні: «Прийде мій чоловік такий самий, як він йшов, наприклад, 24 лютого 2022 року, або трохи пізніше».
А приходить зовсім інша людина. Кардинально інша. І по суті, з отаким чоловіком треба наново знайомитися, пізнати його із самого початку такого рідного – й такого чужого.
Тому зараз багатьох дружин військових навіть спеціально готують до зустрічі з їхніми чоловіками.
І багатьом дружинам досить тяжко проходити період адаптації. Вони не хочуть «нового, зміненого» чоловіка, а сумують за «колишнім».
Тобто, вони зустріли з війни зовсім іншу людину, яка продовжує “воювати”, наприклад, у своїй сім’ї, можливо зі своїм керівництвом або урядом.
Жінки бувають не готові приймати таку людину, вчитися жити зовсім по-іншому, пропонувати вдвічі більше терпіння, любові, поблажливості…
Але найбільшим із факторів розлучень, які існують, є синдром втечі.
Втечі від проблем, обставин, — щоб не вирішувати якісь проблеми, оскільки це, справді, складно.
Психологічно ми усі зараз розхитані. І щоб не вирішувати проблеми з якими ми стикаємося, ми просто тікаємо від них.
Але правда у тому, що скільки б ми від них не тікали, проблеми нас завжди наздоганятимуть, — вірите ви в це, чи ні.
Однак у будь-якій ситуації, якою б складною вона не була, є вихід.
Якщо є проблема, то необхідно, образно кажучи, повернутись обличчям до неї та вирішити її.
Сісти за стіл переговорів. І у цьому питанні особливо важливим є бажання подружжя, розуміння, що проблема дивовижним чином не щезне, отже необхідна співпраця.
Як віруюча людина, я впевнена, що дуже багато питань вирішується у молитві з Богом. Він Творець сім’ї й Він знає, як допомогти подружжю у будь-якій кризовій ситуації.
За потреби необхідно звернутися за допомогою до психолога. Враховуючи складність сімейних стосунків у воєнний час, зараз створено чимало платформ психологічної допомоги.
Допомогу надають висококваліфіковані психологи та психотерапевти – як онлайн, так і офлайн.
Кожен охочий може скористатися безкоштовною психологічною допомогою і таким чином зберегти свої сім’ї та жити у розумінні, любові та прийнятті.
Розмовляв Максим Балаклицький
За матеріалами офіційного сайту Української уніонної конференції Церкви АСД
