“…весь Ізраїль спасеться…» (Рим. 11:26)1.
You might also like
Зіткнувшись із цією заявою, коментатори зазвичай запитують: «Який Ізраїль, фізичний чи духовний?» «Фізичний Ізраїль» — це юдеї, які є фізичними нащадками Авраама, і яких багато хто як і раніше вважає обраним Божим народом, «Духовний Ізраїль» — віруючі в Ісуса.
Ті, хто дотримується концепції «духовного Ізраїлю», часто вірять, що фізичний Ізраїль колись був Божим народом, але їхнє відкидання Ісуса означало, що Бог пішов далі.
Він запропонував Євангеліє всім народам, і віруючі в Ісуса стали «духовним Ізраїлем»; духовним у сенсі, що вони не є фізичними нащадками Авраама, але вважаються народом Божим завдяки вірі.
Фізичний Ізраїль?
Чи є концепція «фізичного Ізраїлю», зараз чи за часів Старого Завіту, біблійною?
Я вважаю, що ні.
Незважаючи на те, що у Авраама було принаймні вісім біологічних синів (Бут. 16:11; 21:3; 25:1, 2), тільки один став часткою завіту, інші ж ні (Бут. 22: 10-13; пор.Гал.4:30;Бут.25:6).
І навпаки, багато хто, хто не був пов’язаний з Авраамом біологічно, стали частиною заповіту: «Восьми днів від народження нехай буде обрізане у вас у пологи ваші всяке немовля чоловічої статі, народжене в домі і куплене за срібло у якого-небудь іноплемінника, який не від твого насіння… І буде заповіт Мій на вашому тілі завітом вічним» (Бут. 17:12, 13, курсив автора).
І справді, однією з причин, чому Бог вибрав Авраама, було те, що він навчить не тільки своїх дітей, але всіх людей, які знаходилися у нього в домі, незалежно від їхнього походження: «Адже Я вибрав його (Авраама) для того, щоби він заповів своїм синам і домові своєму після себе дотримуватися Господньої дороги» (Бут. 18:19).
Авраам мав багато домочадців, можливо, більше тисячі; одного разу він озброїв 318 чоловік, «що народилися у його домі» (Бут. 14:14), щоб звільнити Лота.
На те, що члени його сім’ї, можливо, розділяли його віру, вказує той факт, що він довірив одному зі своїх слуг знайти дружину для Ісаака і зробив це, змусивши його присягнути «Господом» (Бут. 24: 1-3).
Прямих фізичних нащадків Якова, які увійшли до Єгипту, було 70 (Вих. 1:5). Під кінець перебування Ізраїль налічував 600 000 чоловіків призовного віку (Вих. 12:37; пор. Чис. 1:46), плюс жінки, діти та старі, всього десь від двох до трьох мільйонів чоловік. Біологічним способом таке зростання неможливе.
Але, якщо ми розуміємо Ізраїль включно, у сенсі, що сюди входили і домочадці Авраама, тоді набагато легше зрозуміти дивовижне чисельне зростання. Два-три мільйони чоловік, що вийшли тоді з Єгипту, не були біологічними нащадками Авраама, але всі додавалися до дому Ізраїлеву приєднанням до віри — дружини, чоловіки, слуги та помічники з багатьох національностей.
І справді, в той час, коли Ізраїль вийшов з Єгипту, до нього приєдналася «велика змішана група людей» (Вих. 12:38), повністю маючи частину в завіті. Повна інтеграція віруючих іноземців підтверджується тим, що один з них, Халев, став лідером найбільшого племені Ізраїлю, племені Юди (Чис. 13:3,6). Немає причин вважати, що такий приріст трапився в Ізраїлі лише під час Виходу, а не раніше, хоча й у менших кількостях.
Коли Бог відновив завіт із Ізраїлем (Вих. 19-24), це був відкритий завіт. Участь у ньому була добровільною. Багато хто з тих, хто не був прямим нащадком Авраама, стали частиною завіту.
Йосип одружився з єгиптянкою (Бут. 41:45); Мойсей на мідіянці (Вих. 2:16 – 21); Халев, як згадувалося, був кенезейцем (Чис. 32:12); Рахав – хананеянка (Іс. Нав. 2:1, 2); Рут — моавітянка (Рт 1:4); Урія – хеттеянин (2 Цар. 11:3). Цар Давид і сам був лише почасти євреєм (Рут 4:17).
Не лише окремі люди, а й цілі групи іноземців приєднувалися до заповіту. На додачу до «великої змішаної групи людей», про яку вже згадувалося, згодом приєдналися і хананеї, яких не знищили і не вигнали, рехавіти користувалися особливою повагою за їхню вірність Богові (Єр. 35:1-19). Елітною вартою Давида були филистимляни (1 Хрон. 18:17), які, напевно, також звернулися до віри ізраїльтян, оскільки важко уявити палац Давида, наповнений язичниками.
У період правління царів в Ізраїлі жили тисячі іноземців (1 Хрон. 22:2; 2 Хрон. 30:25), яких Септуагінта (LXX) називає proselutoi, прозеліти2.
Під час правління Соломона їх налічувалося 153 600 (2 Хрон. 2:17).
За часів Естер, після провалу змови Амана, «багато людей з-поміж інших народів землі приєднувались до Юдеїв» (Ест. 8:17). У Естер 9:27 вказує, що ця хвиля звернень продовжилася навіть після важливих подій, описаних у цій книзі.
Перський цар Артаксеркс уповноважив Ездру призначити суддів для народу в провінції «за рікою», кітори знали закон, і навчити «тих, хто не знає» (Езд. 7:25), можливо, дав повноваження звертати людей з інших народов3.
У період між завітами іудейський цар Йоханан Гіркан силою обернув у юдейство цілий народ, ідумеїв (едомітів)4. З них вийшов відомий рід Іродів5.
За часів Нового Завіту фарисеї були відомі своєю місіонерською запопадливістю (Мтв. 23:15). Синагоги були наповнені наверненими з іноземців або тими, що «бояться Бога» (напр., Дії 13:16, 26; 16:14; 17:17). Іноземці приходили на поклоніння в Єрусалим під час свят (Ів. 12:20), згадується 15 національностей, як «юдеї, так і прозеліти» (Дії 2:9-11), які беруть участь у святі П’ятидесятниці.
Божий намір був, щоб завіт був відкритий усім народам: «Мій дім буде названий Домом молитви для всіх народів» (Іс. 56:7).
Той факт, що для деяких небагатьох, таких як моавітяни, існували певні обмеження щодо вступу до завіту (Втор. 23:3), вказує на те, що для інших доступ був безперечним.
У завіт не лише можливо було вступити людина будь-якої національності, а й той, хто перебував у завіті, міг вийти з нього або бути вигнаний насильно. Бути «відрізаним» від народу Ізраїлю було покаранням за ряд гріхів (напр, Вих, 30:33,38; 31:14; Лев, 7:20,21,25,27),
Ми не знаємо, наскільки виконувалися ці постанови, але такий закон існував.
Слово відступництво, або «відступ від віри» не було таким рідкісним при описі в Септуагінті (LXX) часом бунтівного ставлення Ізраїлю до Бога (напр, Ісус Нав. 22:22; 2 Хрон. 29:19).
Таким чином стає очевидним, що будь-яка людина будь-якої національності могла вступити в завіт, і протягом історії Ізраїлю сотні тисяч людей так і робили і, що будь-яка людина, до якого б народу вона не належала, могла вийти із завіту.
Сучасною мовою ми могли б сказати, що Ізраїль фактично функціонував як церква — люди приєднувалися або йшли. І насправді, ekklesia, «церква» саме те слово, яке використовував Петро для опису стародавнього Ізраїлю: «Це той, хто в пустелі на зібранні (ekklesia) був» (Дії 7:38).
Щоб когось не спіткала спокуса подумати, що це єдиний приклад, уточнимо, у Септуагінті слово ekklesia вживається 77 разів, майже виключно стосовно Ізраїлю.
У світлі наведених вище доказів, не біблійно говорити про «фізичний Ізраїль» або фізичних нащадків Авраама. Хоча Ізраїль і існував як нація протягом більшої частини історії Старого Завіту, у Божих очах справжня приналежність до Ізраїлю залежала не від родоводу, а від віри (пор. Рим. 2:29).
Павло визнає це, коли зазначає, що з усього народу Ізраїлю за часів царя Ахава вірними Богу залишилися лише 7000 чоловік, залишок, і саме вони становили справжній Ізраїль (Рим. 11:1—5). Тому, згідно з Біблією, Ізраїль був духовною спільнотою, в яку люди могли увійти або вийти незалежно від родоводу чи раси 6.
З огляду на таку ситуацію ми можемо зрозуміти як заяву Павла, що весь Ізраїль врятується, так і його контекст.
Притча про оливу
У посланні до Римлян 11:16—24 Павло бере цю концепцію духовної ідентичності і розвиває її, щоб пояснити відносини між церквою, що народжується, і юдеями, які відкинули Ісуса. Він робить це за допомогою притчі про оливу.
Притча взята з книги пророка Єремії 11:16, 17, де Ізраїль порівнюється з «чудовою, вічнозеленою оливою з пишними плодами» (11:16). Але через те, що народ зробив зло, пішовши за Ваалом, Бог спалить деякі гілки. Почасти це покарання спіткало їх через те, що вони не послухали застережень Єремії (Єр. 11:17-23).
Апостол Павло використовує цю притчу, щоб пояснити стосунки між церквою, що народжується, і юдеями, які відкинули Ісуса. Олива, що символізує Ізраїль, народ заповіту, була колись гарною та повною. Але подібно до того, як Ізраїль відкинув Єремію — цього «довірливого ягня» (Єр. 11:19) — так вони відкинуть іншого, ще більш лагідне і велике, Боже Ягня, Ісуса, і віддадуть Його на заклання. І не тільки це, а й те, що після Його воскресіння з мертвих і проголошення Його учнями Благої звістки про воскресіння, багато юдеїв таки відкинули Його.
Павло порівнює «невіруючі» гілки за часів Єремії, які будуть спалені, та тих юдеїв, які відкинули Ісуса, з олійними гілками, що «відломилися» (Рим. 11:17) «через невірство» (Рим. 11:20). Відломитися означає бути виключеним із Божої сім’ї (Рим. 11:20, 21).
Тут важливо відзначити дві речі.
Перше, відламалися лише мертві гілки — люди, які не вірили. Саме дерево не було знедолене; фактично воно, як і раніше, святе (Рим. 11:16), живить і підтримує гілки, що залишилися (Рим. 11:18).
Друге, оскільки дерево символізує Ізраїль і «не віруючі» гілки відломилися, це означає, що вони більше не є частиною дерева, більше не є частиною Ізраїлю. Жодна «невіруюча» гілка не є частиною справжнього Ізраїлю.
Зі зламаними гілками, колись гарне дерево, тепер виглядає пошарпаним. Як Бог вирішує цю проблему? Гілки з інших, диких олив, прищеплюються на гарну оливу. Ці гілки — представники всіх народів, які увірували в Ісуса, як тоді так і зараз: «ти, (це християни усіх націй) дика оливка, прищепився до них і живишся з кореня» (11:17).
Тут слід зазначити один важливий момент. Бог не садить нове дерево, християнську Церкву. Але дикі гілки прищеплюються на те саме старе дерево («прищепився до них» Рим. 11:17), яке, як і раніше, живе і забезпечує харчування. Оскільки дерево це Ізраїль, дикі гілки, прищеплені на Ізраїль, стають частиною біблійного Ізраїлю; вони і є новим Ізраїлем. У певному сенсі, Ізраїль Старого Завіту, який, як ми бачили, був духовною сутністю, як і раніше, існує і процвітає, після того, як він пережив процес відсікання через відрізання «невіруючих» гілок і прищеплення нових, «віруючих», гілок .
Дерево колись було гарним і повним; потім воно стало пошарпаним, оскільки деякі гілки відламалися через невіру. Тепер, коли були прищеплені нові гілки, дерево знову гарне і повне. Нові гілки стають природним продовженням цього чудового дерева.
Церква не замінила Ізраїль. Церква є природним продовженням Ізраїлю, подібно до того, як гілки — природне продовження дерева! Віруючі в Христа є істинним Ізраїлем.
Важливо відзначити, що, підхід, який використовує апостол Павло добре вписується в образ думок, властивий його часу. Концепція, що «офіційний» юдаїзм є відступництвом або «відламаною гілкою» була досить поширеною в неспокійний час на стику епох.
Фарисеї, які, зрештою, починають домінувати у розвитку богослов’я іудаїзму, вийшли з побожних іудеїв, які відкинули прийняття сану первосвященика хасмонеями, в другому столітті до нашої ери і вважали себе відокремленими від поглядів правлячої еліти 7 . Фактично слово “фарисеї” походить від арамейського perisa, яке означає “відокремлений”8.
Подібно і Єссеї, які були сучасниками Ісуса і Павла, вважали єрусалимський храм і його священиків відступниками, а себе істинним Ізраїлем. Вони відокремилися від основного юдаїзму не тільки у питаннях богослов’я і ритуалів, а й фізично, створивши добре відому громаду в Кумрані9.
Тому, коли апостол Павло називає юдеїв, які відкинули Ісуса, відламаними гілками, а віруючих в Ісуса істинними гілками, він оперує богословськими поняттями, які були чудово знайомі його сучасникам.
Більше того, на ранній стадії розвитку церкви Павло не передбачав, або, принаймні, не обговорював різкого розриву між християнами та юдеями, який почав дозрівати в наступному поколінні. На цьому ранньому щаблі християни здебільше були вихідцями з юдеїв і діяли в рамках контексту синагоги та юдаїзму. Тому розгляд деяких учасників служіння в синагозі як здорові гілки, а інших як відламані гілки було знайомою концепцією. Те, що християни та юдеї, зрештою, пішли зовсім різними дорогами, можливо, служить гарною ілюстрацією для того, щоб посилити парадигму, яку підтримував апостол Павло.
«Весь Ізраїль спасеться»
Павло завершує притчу про оливу висновком, з якого ми розпочали це дослідження і яке часто обговорюється і майже завжди розуміється неправильно: «Весь Ізраїль спасеться» (Рим. 11:26). Питання, яке часто задається, таке: який Ізраїль врятується, «фізичний» чи «духовний»?
Ключем до розуміння цього, загалом, дуже простого тексту, є тлумачення слів відповідно до притчі про оливу, завершенням якої вони і є.
Ізраїль, Божий народ, був колись гарним і повним. Але потім «запеклість» відбулася в Ізраїлі частково (Рим. 11:25). Іншими словами, деякі з народу Божого запекли свої серця (пор. Євр. 4:7)10. Вони відмовилися прийняти спасаючу роботу Бога у Христі Ісусі. Запеклість сердець порівнюється з відсіканням деяких гілок. Отже, колись гарний і досконалий Ізраїль тепер прийняв пошарпаний вигляд, як у випадку з оливою.
Поразка Ізраїлю як народу завіту, спадкоємців Авраама, у відкидання Ісуса перетворила Божі очікування щодо оливи на розчарування. Але Божий намір, що олива має приносити плід — плід віри в Божу благодать, виявлену на хресті заради спокути людства — не може не здійснитися.
Як Бог вирішує цю проблему? Він вводить «повноту язичників» (Рим. 11:25). Вводить куди? Звичайно, в Ізраїль, щоб заповнити порожнечу, що утворилася через тих, чиї серця запекли. Грецьке слово pleroma, або «повнота» — означає щось, що є частково порожнім і заповнюється11. Отже, порожнеча, що утворилася через тих, хто не повірив, заповнюється язичниками, які приходять і займають їхнє місце. Павло стверджує, що язичники — дикі гілки на оливі, чужинці в заповіті — прищеплюються, і розглядає християнську спільноту віруючих як плідне дерево, що збирає до себе всю людську расу.
Потім Павло говорить: «Таким чином весь Ізраїль спасеться» (Рим. 11:26). Слова «таким чином» означають завершальне твердження. Ізраїль був повним; деякі відпали через невіру; інші прийшли на їхнє місце; тепер Ізраїль знову повний. Павло з радістю може оголосити, що весь Ізраїль врятується.
Тому концепцію, щодо розуміння фрази «весь Ізраїль» виключно до «фізичного Ізраїлю», ми розглядаємо як дуже проблематичну. Вираз «весь Ізраїль» відноситься до всіх віруючих усіх часів, від патріархів Старого Завіту до віруючих наших днів; інакше кажучи, від коріння оливи за часів Старого Завіту до її останньої і найтоншої гілочки, віруючих християн сьогодні. Весь Ізраїль – це весь Божий народ за всіх часів.
Підсумок та висновки
У цьому дослідженні ми намагалися встановити два основних моменти.
Перше, термін «Ізраїль» у Біблії означає не фізичну спорідненість, а тих, хто відданий Богові вірою; духовне, а не расове суспільство.
Друге, згідно з 9-м розділом послання до Римлян, цей духовний Ізраїль ніколи не відкидався. Так, смерть, воскресіння і відкидання Ісуса членами Ізраїлю ознаменували собою головний поворотний пункт у відносинах Бога з людством (пор. Дан. 9:24-27; Мтв. 21:43). Відкидалися лише окремі особи. Ізраїль як Божий народ, як і раніше, існує. До нього входить кожен, хто приймає Ісуса Господом і Спасителем, незалежно від родоводу чи раси. Віруючі в Ісуса є справжніми дітьми Авраама (Гал. 3:7).
Які ж висновки? Їх кілька, але ми розглянемо лише три:
- Щодо сучасних юдеїв абсолютно немає місця для антисемітизму. Їхнє Писання — частина нашого Писання, їхня біблійна спадщина — наша спадщина. Вони не знехтуваний народ. Вони — відламані гілки, брати і сестри, які не повірили, і ми покликані любити їх з вірою, як ми повинні любити усіх людей.
- Але вони й не Божий вибраний народ. Бог обрав і живить дерево. Гілки, які були відтяті, більше не є частиною дерева. Вони можуть бути прищеплені знову, але через віру (Рим. 11:2,3). Божі наміри будуть виконані в дереві – у віруючих в Ісуса – а не в відламаних гілках.
- Християнам буде корисно знову дослідити коріння біблійного Ізраїлю, включаючи біблійну суботу, і безпосередньо переконатися в тому, що це наша спадщина. Різкий розрив між біблійним Ізраїлем і церквою, який сьогодні є у багатьох богословських школах, є спірним і небіблійним. Він позбавив християнську церкву багатьох цінностей. Церква є природним продовженням Ізраїлю подібно до того, як гілки є природним продовженням дерева. Більш повне розуміння нашого коріння може посилити нашу духовність і поклоніння.
1 Якщо немає інших вказівок, усі уривки з Писання взяті з Біблії Сучасний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мови (Українське Біблійне Товариство).
2 Henry George Liddell та Robert Scott, An Intermediate Greek-English Lexicon, s.v. “proselutoi” (Oxford, UK: Oxford University Press, 1945).
3 Зазвичай коментатори розуміють цей текст як дозвіл служити колишнім юдеям, оскільки вважають малоймовірним, щоб цар Артаксеркс відкрито дозволив євангелізувати язичників. Проте те що, що у Езд.7:23 Артаксеркс визнав Бога «Богом небес» могло означати, що указ мав ширше застосування, у тому числі дозвіл навертати не юдеїв.
4 Josephus, Antiquities 13.9.1. Подібні також Bernard M. Zlotowitz, “Sincere Conversion and Ulterior Motives”, In Conversion to Judaism in Jewish Law: Essays and Responses, ed. Walter Jacob і Moshe Zemer (Pittsburgh, PA: Rodef Shalom, 1994), 67.
5 E.g., Josephus, Antiquities 14.1.3.
6 Сьогодні юдеї розуміють це дуже ясно. Будь-яка людина, яка звернеться до іудаїзму, вважається повноправним іудеєм і отримує всі права для імміграції до Ізраїлю; і навпаки, іудеї благородного походження, які приймають Ісуса своїм Спасителем, більше не вважаються іудеями і втрачають право іммігрувати до Ізраїлю.
7 See Everett Ferguson, Backgrounds of Early Christianity (Grand Rapids, MI: Eerdmans, 2003), 514.
8 Liddell and Scott, An Intermediate Greek-English Lexicon, s.v. “Perisa.”
9 Ferguson, Backgrounds of Early Christianity, 521-531.
10 Грецьке apo merous, яке стосується жорстокості, можна витлумачити як те, що, або
а) жорстокість було «частковим», або
б) жорстокість відбулося тільки з «частиною» Ізраїлю у протиставленні всьому Ізраїлю.
Другий варіант є кращим з трьох причин.
Перше, іменник meros зазвичай означає одну частину більшого цілого.
Друге, слово «запеклий» це porosis, сильне слово, яке в інших випадках означає відкидання Бога (Mk. 3:5; Еф. 4:18). Тому важко говорити про часткове запеклість (порівняйте porosis з більш м’яким skleros і виробничими, що часто вживаються для позначення жорстокості, але тим не менш не мають на увазі відкидання).
Третє, згідно з контекстом жорстокість має відбутися в частині Ізраїлю (гілки, які не повірили) на противагу всім гілкам, що переживають часткове жорстокість.
11 Liddell and Scott, An Intermediate Greek-Eng
КІМ ПАПАЙОАННУ Доктор філософії, служитель на Кіпрі
За матеріалами видання пасторської асоціації ЦАСД Альфа та Омега.
