На сесіях Генеральної Конференції 1901 і 1903 років Церква адвентистів сьомого дня зазнала драматичної реорганізації, щоб вона могла охопити весь світ. Часто, коли ми розповідаємо історію реформи нашої церкви на початку ХХ століття, ми говоримо про неї як історію адміністративної реорганізації.
Але я вважаю, що не менше, якщо не більше, важливим був менталітет людей, обраних посадовими особами Генеральної Конференції (ГК) у 1901 та 1903 роках.
Артур Денієлс служив президентом з 1901 по 1922 рік; Вільям Спайсер служив секретарем ГК з 1903 до 1922 року, а потім президентом до 1930 року. Обидва вони були провидцями всесвітньої місії.
Їхньою спільною пристрастю, а також пристрастю скарбників та віце-президентів ГК, які служили разом з ними, та команди секретаріату, яку Спайсер зібрав навколо себе, було просування адвентистської звістки на неохоплені території та до недосягнутих народів.
Як сказав Спайсер на сесії ГК 1922 року, яка обрала його президентом: «Справа всесвітніх місій не є чимось додатковим до звичайної роботи церкви… Нести єдину звістку порятунку всім народам… є метою кожної конференції, кожної церкви, кожного віруючого».
You might also like
Таким чином, до реструктуризації додалася колективна пристрасть керівників Генеральної Конференції до розширення меж місії; разом ці чинники мали драматичний вплив.
Звернення до всього світу
З 1901 року кількість нових церковних робітників, відправлених з батьківщини на місіонерське поле, поступово збільшувалася аж до початку Першої світової війни.
У 1909 та 1910 роках кількість посланих перевищила 150 осіб — утричі більше, ніж у 1901 році.
Під час Першої світової війни кількість нових призначенців на місію досягла максимуму, але потім різко зросла в 1920 до 310 осіб, що вдвічі більше, ніж 10 років тому.
Загалом, за перші 20 років після реформ 1901 року Церква адвентистів сьомого дня направила 2257 нових місіонерів. Одним із результатів стало глобальне розширення. У 1920 року частка північноамериканських членів становила 51,7 відсотка від загальної кількості, частка інших країн світу — 48,3 відсотка; у 1921 році відповідні показники склали 49,83 та 50,17 відсотка. Таким чином, 1921 став роком, коли членство за межами Північної Америки нарешті перевищило членство всередині континенту. Це, безперечно, багато в чому пояснюється кількістю місіонерів і тим служінням на передньому краї, яке несли місіонери тієї епохи.
Хоча цифра у 300 нових місіонерів була досягнута лише після Другої світової війни, протягом 1920-х років кількість нових місіонерів щорічно перевищувала 150 осіб. Велика депресія викликала різкий спад, і протягом трьох років кількість нових місіонерів опускалася нижче 100 осіб на рік, але потім, протягом другої частини 1930-х років, щорічно вирушало понад 100 нових місіонерів, незважаючи на серйозні фінансові труднощі, з якими зіткнулася церква.
З початком Другої світової війни це число знову знизилося, але ще до її закінчення воно почало зростати, завдяки дивовижно сміливому і далекоглядному плануванню, в похмурі моменти війни, президента Генеральної Конференції Дж. Ламара МакЕлхані і секретаря Ернеста Д. Діка.
Дивно, що навіть за 15 років від початку Великої депресії до кінця Другої світової війни було призначено 1597 нових місіонерів.
Чверть століття після війни – 1946-1970 роки – були золотим віком зарубіжної місіонерської програми адвентистської церкви: за ці 25 років кількість «працівників, посланих на місіонерські поля» (офіційна термінологія церкви) склала 7385 осіб.
У 1969-1970 роках кількість нових місіонерів становила 970 чоловік — це найбільша кількість нових місіонерів, спрямованих на служіння за всі дворічні періоди в історії церкви. Не випадково 1969-1970 роки стали кульмінацією місіонерської діяльності, оскільки 1970 рік завершив чверть століття стабільного зростання числа місіонерів.
У 1945-1947 роках за кордон було відправлено велику кількість місіонерів, яка була штучно роздута відправкою великої кількості призначенців, які очікували покращення ситуації у світі, що частково призвело до спаду в 1948-1950 роках, іншою причиною спаду був крах церкви в Китаї. Потім були окремі піки і спади в 1950-х і 1960-х роках, але в цілому траєкторія була висхідною, а після 1950 стійкою.
Другий графік показує не тільки річні цифри: він включає тенденцію поліноміальної лінії четвертого порядку, яка більш чітко показує стійко висхідну траєкторію в цю епоху.
Зліт та падіння
Підйом адвентистської місії протягом 25 років після закінчення Другої світової війни був результатом величезних, узгоджених командних зусиль церковних адміністраторів, педагогів, медичних керівників і, звичайно, членів Церкви у Північній Америці, Європі, Південній Африці, Австралії та Індонезії.
Але лідерство було дуже важливим. Зростання після Другої світової війни, як і різке розширення протягом трьох десятиліть після реорганізації 1901 року, багато в чому був обумовлене приверженністю служителів ГК місії.
Р. Фігур, президент з 1954 по 1966 рік, і Роберт Х. Пірсон, який змінив його на цій посаді, багато років, як місіонери, служили далеко від своєї американської батьківщини.
Волтер Біч, який служив секретарем ГК з 1954 по 1970 рік, також був місіонером, і він не міг бути більш відвертішим на Річній Раді ГК 1964 року, коли заявив: «Ми — всесвітня місіонерська церква, а не просто церква з місіями в усьому світі» .
Однак повернімося до 1969 і 1970 років, на які припало найбільше, і друге за величиною, число нових призначенців у нашій історії: 473 і 470, відповідно.
Ці два роки були апогеєм. З того часу історія кількісно, а то й якісно, була історією занепаду.
Загалом протягом 120 років після реорганізації 1901 року спостерігалося стійке зростання числа нових призначенців, яке було зупинено лише Великою депресією та Другою світовою війною.
Після Другої світової було значне зростання, яке досягло свого піку наприкінці 1960-х років. З цього моменту кількість довгострокових місіонерів, що призначаються, неухильно і невблаганно знижується.
Однак це сталося на тлі зростання числа членів церкви. Частка ресурсів, які церква виділяє на всесвітню місію, виражена у відсотках від числа членів церкви, падала різкіше і довше, ніж скорочення фактичної кількості довгострокових місіонерів. Крім того, змінився характер роботи, яку виконують місіонери, і вони також більше не були такими довгостроковими, як раніше.
Втілене служіння
Ось лише кілька прикладів місіонерів та їхнього служіння.
Джордж Д. Кіф та його дружина Мері Енн тричі служили місіонерами з Великобританії на Близькому Сході. Починаючи з 1908 року, їхнє служіння в цьому регіоні тривало 33 роки, ще чотири роки вони провели у Генеральній Конференції, загалом 37 років місіонерського служіння. Вони почали своє третє відрядження, коли Джорджу було 65 років – вік, коли інші виходять на пенсію; і вони востаннє повернулися на батьківщину, лише коли Джорджу виповнилося 72 роки.
Джордж і Лора Аппель вирушили до Східної Азії у 1920 році і провели наступні 38 років у місіонерському служінні, 30 років у Китаї та інших країнах Східної Азії та вісім років на Близькому Сході.
Дік і Джо Хейден також провели 38 років як місіонери, починаючи з 1930 року, працюючи в горах та джунглях Перу, Болівії та Еквадору.
Меррітт і Вілма Уоррен служили в Китаї та на Філіппінах 47 років, починаючи з 1913 року, і повернулися на батьківщину до США (які, напевно, вже не здавалася їм рідним краєм) лише коли Мерріттові було 69 років, а Вілмі 72 роки.
Езра та Інес Лонгвей пропрацювали місіонерами 55 років, починаючи з 1918 року: 30 років у Китайському дивізіоні та 25 років у Далекосхідному дивізіоні.
Кіф, Аппель, Уоррен та Лонгвей були президентами уніону, Аппель був президентом Близькосхідного дивізіону, а Лонгвей та Кіф — директорами відділів дивізіону. Але всі вони провели багато років, працюючи спочатку на передовій місії.
Наприклад, Джордж Кіф та його сім’я провели більшу частину свого початкового періоду (21 рік) місіонерської діяльності в єгипетській глибинці, де Джордж ходив і сидів на земляних підлогах будинків місцевих жителів, їв будь-яку їжу, яку вони йому давали, і завойовував їх для Христа, представляючи їм Христа.2
На відміну від них, сучасні місіонери, як правило, працюють в установах та адміністративних штаб-квартирах. Звичайно, для служіння всесвітній церкві потрібні кваліфіковані лікарі, бухгалтери та ІТ-фахівці; але сьогодні існує потреба в людях, покликаних з усього світу і посланих по всьому світу, щоб представляти Христа людям, які не знають Його. Саме визнання цього факту призвело до Секретаріату ГК пропозиції про переорієнтацію місії.
1 Ця стаття в значній мірі заснована на книзі А. Л. Чісм, Д. Дж. Б. Трім і М. Ф. Юнкер General Conference Secretariat, 1863-2019 (Silver Spring, Md.: Office of Archives, Statistics and Research, 2021), яку можна придбати на Amazon.
2 Див. D.J.B. Trim, “The Power of Real Christianity”: Служіння Джорджа та Мері Енн Кео”, Адвентистський світ, січень 2021 р., с. 24, 25.
Девід Дж. Б. Трім
За матеріалами Adventist World
